Вівторок, 26 жовтня

21 січня – день загибелі Героя України «кіборга» Ігоря Брановицького

Ігоря Брановицького – киянина, оборонця Донецького аеропорту, бійця 90-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї ОАЕМБр – 21 січня 2015 року, за свідченнями очевидців, у полоні підтримуваного Росією угруповання «ДНР», після катувань, убив громадянин Росії, бойовик Арсеній Павлов («Моторола»​). Мати убитого – Ніна Брановицька за розповідями тих, хто вижив, відновила послідовність подій, зібрала усі документи, звернулася до ЄСПЛ і сподівається довести, що убивство її сина є воєнним злочином.

Про це розповідає Радіо свобода.

– Ви відновили хід подій по розповідях побратимів Ігоря?

– Так. Спочатку хлопців привезли туди, де була дислокована банда «Гіві». Їх вистроїли і «Гіві» насміхався над ними. Сказав до Ігоря: «А ты что такой молчаливый?!». Ігор відповів, що як військовополонений він має право не говорити – мовчати.

Після того як закінчилась зйомка, «Гіві» бив Ігоря – пістолетом розбив йому лоб до кості.

Думаю, що вже тоді вирішилася доля Ігоря. Бо коли хлопців, перед тим як спустити в підвал до «Мотороли», привезли до Захарченка, то тому вже на Ігоря було вказано, що «вот этот – идейный», тобто, що Ігор був «за ідею» – за Україну.

З ними тоді говорив Кононов, «Цар» той їхній, чи хто там у них, і Захарченко. То Захарченко, показав на трьох хлопців пальцем і сказав: «Этих на кладбище». Їх вивезли за Донецьк і катували там, били. Як розповідав один із тих хлопців, який вижив, що їх там чекали: привезли, виштовхали з «бусика» біля якихось гаражів, а там багато людей. А вже темніло. Звідки могли взятися люди біля гаражів у такий час?!

От їх там били, штурхали і вже збиралися везти на кладовище, аж хтось зателефонував і їх привезли у підвал до «Мотороли».

Там у них стріляли і били залізними трубами.

– А ким були ті, хто били?

– Там усякі були. Їх били українські міліціонери, які перейшли на бік ворога. Їх били «кадирівці». Їх допитували і били російські офіцери. І хоч останні видавали себе за добровольців, але було видно, що це співробітники ГРУ чи ФСБ.

 

Я хочу того, чого хотів би, напевно, і мій син. Я хочу, щоб цю справу про катування і вбивство розслідували…

Там серед них був такий «Москва», який знімав це відео, і разом з ним весь час ходив ще один росіянин. Я поки не змогла вияснити, хто саме то був, але хлопці казали, що поводив він себе як «грушник». Він допитував усіх хлопців, окремо кожного, і також брав участь у побитті.

 

Били, напевно, хто хотів.

 

Там була жінка якась, яка била, Віка. Там був священик, який катував і бив полонених українських військовослужбовців хрестом. Він Саші Машонкіну руку праскою припік.

 

Свідки кажуть, що для того, щоб поставити Ігоря на коліна, у нього стріляли з травмата з близької відстані. Стріляв священик і стріляв співробітник ФСБ, що був поряд весь час із тим «Москвою».

 

«Москва» – це Сергій Жук. Він розповідав про себе, що нібито він уродженець Донецької області, але підтверджень тому немає. Точно лише те, що він житель Москви.

 

А той священик, його позовний – «Сталін», це Ритинський Ілля. Він уродженець Орловської області Росії.

 

Усі ці свідчення, у тих, хто вийшов з полону, ми зібрали… Ми весь час обмінюємося інформацією із Гельсінською спілкою. Збирали свідчення і у СБУ.

​– А яка ваша мета? Чого ви хочете?

– Я хочу того, чого хотів би, напевно, і мій син. Я хочу, щоб цю справу про катування і вбивство розслідували, і щоб убивці були названі вбивцями. Щоб посібники вбивць були так і визначені, а їхні дії були належно кваліфіковані, і щоб вони отримали всі свої строки.

 

Розумієте, я не правник, я повністю не можу все точно оцінити. Але, навіть я розумію, що це не просто звичайний кримінальний злочин.

Це воєнний злочин. Ігор Брановицький – мій син, але він і військовослужбовець Збройних сил України, він був посланий туди виконувати накази керівництва. І таких військовослужбовців, які потрапили у полон, багато було тоді, є вони і зараз.

У тому полоні українських військовослужбовців катували і розстрілювали. Я знаю, що у Донецькому аеропорту поранених хлопців наших дострілювали.

Так, за свідченнями інших, убили Андрія Гаврилюка. Як хлопців виводили з аеропорту, то Андрій був живим, але додому він повернувся із кулею у лобі, із отвором у голові. Значить стріляли – дострілювали пізніше.

Ще Чупилка Анатолій. Він також живим потрапив у руки бандитів. Його також замучили. Мама Руслана Присяжнюка стверджує, що її сина взяли в полон і убили у полоні.

Я думаю, що військова прокуратура мала б бути зацікавлена всі ці злочини швидше розслідувати, і то так швидко, наскільки це можливо. Треба, щоб все було готове.

Якщо, як мені кажуть, «ми не можемо розслідувати те, що твориться на тій території», ми не можемо дістати тих людей, то треба бодай зробити так, щоб документи були готові для розгляду цих справ в українських та міжнародних судах.

І це ж не тільки один мій Ігор так убитий! Вони вбивали при тому як брали у полон, вони знущалися і вбивали у полоні багатьох.

Це треба не лише для таких як я, це потрібно для загальної справедливості. Це потрібно робити, щоб таке не відбувалося, не повторювалося.

Є ж і «заочний суд», є можливості, маючи докази, воєнного злочинця назвати воєнним злочинцем, а бандита – бандитом.

Я хочу, я добиваюся, щоб справа мого сина Ігоря Брановицького була кваліфікована як вбивство полоненого військовослужбовця при виконанні службових обов’язків.

За Женевською конвенцією: це воєнний конфлікт, є дві сторони конфлікту, мій син учасник конфлікту – військовослужбовець, отже він військовополонений.

І це ж не тільки один мій Ігор так убитий! Вони вбивали при тому, як брали у полон, вони знущалися і вбивали у полоні багатьох. У нас досі багато хлопців розшукують, багатьох розшукують ще з Іловайська.

До слова, той піп «Сталін» засвітився ще в Іловайську. Про нього розповідали ті, хто вижив у «котлі», що він там уже був.

Якось Україні треба вирішувати це важке питання.

Є військовослужбовці, яких призвала держава на захист Батьківщини, і вони були вбиті у полоні. За Женевською конвенцією – це воєнний злочин.