Субота, 26 вересня

“Мені поставили ультиматум, але я вибрала війну”. Як мати двох дітей потрапила в армію і поїхала на Донбас

Для харків’янки Євгенії Шпак “російська весна” стала переломним моментом у житті. Після того, як вона на власні очі побачила, що росіян “перекидають” через кордон, жінка почала допомагати військовим, а за деякий час і сама пішла служити в ЗСУ.

Детальніше про те, як мати двох дітей потрапила на війну – читайте у матеріалі OBOZREVATEL.

“Я на власні очі побачила, як завозили росіян”

У 2013-2014 рр. Євгенія працювала дизайнеркою у приватній компанії. 39-річна жінка разом із чоловіком виховувала двох доньок. Щоденний маршрут: дім – робота – дім. Як зізнається сама Євгенія, вона була аполітичною, але все змінилося навесні 2014 року, коли побачила, що з Росії до Харкова завозять “протестувальників”.

“У мене є машина, і хлопці з харківської “самооборони” попросили з’їздити з ними до кордону і подивитися, що відбувається.

Там ми на власні очі побачили, як росіян через кордон перевозять на легкових автомобілях, а потім вони пересідають в автобуси з українськими номерами.

Коли набирався повний автобус “тітушок”, тоді вирушав до Харкова”, – згадує жінка.

Коли в березні відбулося захоплення Харківської ОДА і скинули український прапор, а вивісили російський триколор – це стало для Євгенії шоком.

У березні 2014 року в Харкові проходили проросійські мітинги

До того часу вона абсолютно нормально ставилася до громадян сусідньої країни, але того дня все змінилося.

“Я ж не приїздила до них у Білгород і не скидала прапор з їхньої адміністрації, як і не тупцювала по ньому! Яке вони мали право таке коїти? Це стало якимось таким спусковим моментом, я все зрозуміла. Потім почали прибувати перші біженці з Донбасу – з Краматорська і Слов’янська. Я залишила волонтерам свій телефон. На випадок патової ситуації: якщо потрібно дати притулок біженцям – наприклад, матері з дітьми, людям похилого віку”, – згадує Євгенія.

Але біженці були різні. Харків’янка з теплом говорить про сім’ю Кулешових зі Слов’янська – чудових людей, патріотів. Але був і негативний досвід. Євгенія прихистила у себе жінку з двома онуками, а виявилося, що та з розряду “Путіне, прийди, ненавиджу Україну”.

“Тоді я зрозуміла, що біженці бувають різні, тобто є і не дуже порядні люди і що вдруге так “попасти” я не хочу. Зробила висновок, що військові більше потребують моєї допомоги”, – додала Євгенія.

“Чоловік сказав: або я, або твоя війна”

Спочатку харків’янка знайшла волонтера, якому збирала і передавала допомогу армії. Потім, маючи золоті руки, сама робити скрині “під вінтаж” – причому зі скринь з-під снарядів. Продавала, а на отримані гроші купувала необхідне воїнам.

Євгенія робила скрині "під вінтаж".

І тут почалися проблеми в сім’ї. Точніше, проблеми були і раніше, але війна і волонтерська діяльність Євгенії послужили каталізатором розриву.

“Спостерігаючи за моєю активною діяльністю, чоловік мені сказав: “Вибирай – або я, або твоя війна”. І я з чоловіком розлучилася. Слід визнати, що якби все було добре в нашій сім’ї, то такого б не сталося. Ну, і плюс до всього, я не могла залишатися осторонь, коли таке відбувається в моїй країні. Не могла!” – розповіла жінка.

Євгенія пішла від чоловіка у 2015 році з двома дітьми і почала не тільки “віддалено” допомагати воїнам, але вже і сама їздити на фронт. Каже, що чоловік би не зрозумів, якби їздила і десь ночувала, а після розлучення перешкод уже не було. Старшій доньці тоді було 17, вона доглядала молодшу (14 років). І, звісно, бабуся.

Євгенія Шпак стала їздити в зону АТО.

Із вдячністю згадує Євгенія і своє попереднє місце роботи. Каже: директори були з жорсткою проукраїнською позицією і допомагали їй, як могли. Надали вільний графік, а також купували найнеобхідніше для бійців.

“Пишу пост, мовляв, треба зібрати 18 тисяч на шість полегшених броників для розвідки, а через годину дзвонить директор і каже: “Зайди”.

Приходжу, а він питає, скільки ще потрібно зібрати, а потім дає більш ніж 20 тисяч.

Це було неймовірно. І коли я пішла в армію, керівники теж продовжували допомагати”, – розповіла жінка.

В армію на контракт

Євгенія продовжувала їздити в зону АТО, але щодня збирати і просити гроші з людей ставало, за її словами, “вже якось соромно”. До того ж вона хотіла сама піти служити.

Євгенія в районі Мар'їнки (Донецька область, 2016 рік).

“Все трапилося дуже швидко. На початку місяця, коли я вкотре поїхала до “Айдару” і сказала, що хочу служити, вони мені відповіли: так ми тобі відношення-згоду дамо. Я швидко пройшла медкомісію у військкоматі, отримала сертифікати, а 12 червня вже прибула на службу”, – розповіла харків’янка.

Знайомий волонтер привіз її в “Айдар”, батальйон тоді стояв у Новолуганському – там Євгенія і підписала контракт.

Рішення мами дочки сприйняли досить спокійно. Сказали: “Ти все одно живеш своєю війною і своїми солдатами, тому яка різниця, що так – що так”.

Євгенія каже, що вирушила служити туди, де багатьох знала, оскільки “Айдару” допомагала з 2016 року. Із забезпеченням в армії все вже було непогано, не порівняти з тим, що було на початку війни. Форму їй видали, а ось бронежилет, каску і берці Євгенія вирішила залишити свої.

“Краще все ж таки мати своє, бо не дай Боже загубиш, тоді доведеться платити компенсацію. Причому в кілька разів більшу за вартість обмундирування”, – сміється Євгенія.

Вона служила у взводі технічної розвідки і в інших підрозділах, займалася зв’язками з громадськістю, з журналістами. Подробиці служби просить не озвучувати, каже: можливо, через деякий час, коли закінчиться війна.

Раз на два-три місяці Євгенія бачила дітей. Каже: вдавалося вирватися, командири відпускали. Та й по службі бували справи в Харкові. А так – постійно спілкувалася з дочками по відеозв’язку.

Місцеві жителі в зоні АТО ставилися часом краще, ніж у глибокому тилу

Євгенія розповіла, що під час служби в АТО у неї трапився “розрив шаблонів”.

“Більшість думає, що на лінії розмежування – там, де червона зона – здебільшого живуть сепари, які нас ненавидять і які за нагоди у спину “ніж застромлять”. Але це не так. Там багато гарних людей, які розуміють, що насправді відбувається, що це агресія Росії. Місцеві жителі багато відчули на собі, як і наші військові.

Є, звісно, провокатори, є і ті, хто негативно ставиться до нашої армії, але я зіткнулася з величезною кількістю нормальних людей. Ось це мене здивувало, адже я очікувала зовсім іншого.

Спочатку, коли пішла служити, то дивилася на них усіх як на ворогів. Почувалася як на ворожій території, але потім усе змінилося. Поспілкувавшись і розібравшись, я зрозуміла, що це звичайні люди, які абсолютно нормально до нас ставляться – часом навіть краще, ніж ті люди, з якими ми стикалися на ротаціях на полігонах”, – розповіла Євгенія.

Каже, коли приїздили на полігони, то чекати від місцевих жителів підтримки і допомоги особливо не доводилося. Вони вважали, що у військових багато грошей і просто намагалися заробити на них.

“Наприклад, коли ми приїздили в Гончарівське Чернігівської області (багато військових називають цей полігон “Гондурас”). Там же квартири здають військовим за шалені гроші!

Хоча це просто сараї – в кімнату заходиш, а там кинутий на підлогу матрац. А за ці гроші можна зняти непоганий номер у готелі.

Сильно накручують на всьому: на пранні, на продуктах, обідах… Те ж саме на полігоні в Орловщині Дніпропетровської області, у Старичах Львівської області – та практично скрізь”, – побивається Євгенія.

Євгенія на полігоні в Старичах Львівської області.

У батальйону “Айдар” не було пункту постійної дислокації (ППД) і коли військові приїздили на полігони, то жили в наметах. У жінок-військовослужбовиць був вибір: або живи в наметі, або в казармі, в якій по сто-двісті осіб.

Євгенія каже, що, звичайно, на ротації хотілося нормального життя: щоб була піч і можна було приготувати їжу, викупатися в гарячій воді і сходити в нормальний туалет. Відповідно, військовослужбовці кооперувались по кілька людей і знімали житло.

Смерть зазирнула в очі

Коли “Айдар” стояв у селищі Новолуганське Донецької області, яке у грудні 2017 року стало “гарячою точкою” на Донбасі, трапився один із серйозних обстрілів із ГРАДів.

“Це було на Святого Миколая. Ми провели ранкове свято для дітей у садочку, роздали подарунки, а потім артисти з Харківського державного академічного драматичного театру імені Шевченка в місцевому клубі дали спектакль для місцевих жителів. І щойно він закінчився – по селищу вдарили ГРАДи.

Пряме влучення відбулося і в той дитсадок, де кілька годин тому сміялася малеча.

Якби будень, вони б точно загинули”, – згадує харків’янка.

Свято в дитячому садку в Новолуганському. Наслідки обстрілу дитсадка ГРАДами.

Снаряди влучили і в будинок старого гуртожитку, де перебували військові. Під час обстрілу вони сховалися між третім і четвертим поверхами. Снаряд летів у третій, але на шляху опинилася ялина. За словами Євгенії, трапилася детонація, а потім снаряд наскрізь пробив автомобіль одного з військовослужбовців. Цю ялину, верхівку якої зрізало, “айдарівці” потім поставили собі на Новий рік.

Для Євгенії це був перший такий серйозний обстріл, хоча раніше вона втрапляла в різні халепи, ще будучи волонтеркою.

“Страху не було, але викид адреналіну, звичайно, був шалений – у мене серце виривалося з грудей.

Знаєш, коли я підписувала контракт, то була морально готова до будь-якого повороту, розуміла, що можу не повернутися.

Коли йшла служити, то абсолютно спокійно написала заповіт, а дітям залишила паролі від банківської картки, від телефону… Але того дня опинилася близько до смерті, як ніколи”, – поділилася Євгенія.

Наслідки обстрілу Новолуганського в грудні 2017 року.